Покажіть мені бодай одну іншу країну чи інший народ, які б були так розділені в думках про все і такі єдині в бажанні ні з ким не погоджуватися та завжди знаходити привід для суперечок. Не зможете! Може, такий народ десь і є, але точно не на нашій планеті.
Звідки в генах українців ось це бажання диспутувати і все заперечувати? Думаю, з козацької доби. Від часів прихованого в думках і відкритого у діях протистояння з імперією.
Інша річ - Росія, країна з колективною ментальністю, у якій що зверху сказали, те і є святою правдою, з якою ніхто не сперечається. А той, хто наважиться щось заперечити, опиниться на слизькій доріжці "штраф-іноагент-в'язниця чи еміграція".
Індивідуалісти, яким зверху нічого не скажеш
В Україні ж усе навпаки. Українці - індивідуалісти, а таким зверху нічого й не скажеш. Якщо ж хтось щось і наважиться сказати, то незабаром про це пошкодує. Адже українські індивідуалісти самі завжди говорять наниз, навіть коли розмовляють з тими, хто з ними одного зросту чи вищі. Так уже повелося.
До 1991 року ми були колективними істотами і виказували себе більше в анекдотах, ніж у серйозних розмовах. Але тут прийшла свобода і розв'язала нашу колективність на окремі ниточки, на розрізнені голоси. І ось саме тоді усі українці заспівали своїм смисловим різноголоссям. Спершу на 52 мільйони голосів, потім на 40 мільйонів, тепер співають стільки, скільки лишилося. А залишилося ж багато, тому українців увесь світ чує та слухає. А от українці одне одного - чомусь ні!
Що війна зробила з нашою традицією не погоджуватися
З одного боку, така очевидна різниця між російською ментальністю та українською не може не тішити! Який, до бісової матері, єдиний народ? Росіяни своїх царів обожнюють. Так, іноді їх вбивають і цьому радіють, але тільки щоб спробувати любити наступного царя. Бо тисячолітню традицію монархії так просто не вихаркаєш, вона як вроджений туберкульоз.
Українці ж легко вибирають лідера - того, хто багато обіцяє, а ще статного, красивого та фізично міцного. Ну, останнє стосується вибору, який роблять жінки, які живуть у сільській місцевості без чоловіка та мріють про сильного господаря. Вибирають президента, а вже через день починають йому кістки перемивати, бо нічого з обіцяного він за перший день свого президентства не зробив. І щоразу всі знають, що і за чотири роки не зробить, а якщо зробить, то випадково і всупереч порадам свого оточення. Оточення ж будь-якого лідера українці ненавидять окремо. Тут уже наклалася російська традиція "добрий цар - бояри погані" на українську традицію "кому пан, а кому чорт".
Війна тільки надала нашій українській традиції не погоджуватись і сперечатися більше радикалізму та істерики. Спершу це виражалося в кенселінгу, який на собі відчув, зокрема, і я - маю подякувати національним українським хейтерам за безцінний особистий досвід. Досвід, до речі, це те, що письменник часто успішно перетворює на текст.
Дискусія про диктант національної єдності і гіркий післясмак
Проте остання дискусія щодо диктанту національної єдності побила всі рекорди публічних скандалів і вивела наш улюблений національний спорт на новий інтелектуальний рівень. У результаті, звісно, лексичний запас усіх, хто сперечався і сперечається, збагатиться. У цьому я не маю сумніву. Однак, як зазвичай, післясмак цієї чергової спроби "народного єднання" у кожного українця та кожної українки залишиться свій. Здебільшого гіркий. Жертвами, як завжди, у нас виявилися найбільш залучені у насправді правильний і корисний соціальний процес: авторка диктанту Євгенія Кузнєцова та Наталія Сумська, яка цей диктант начитувала.
Тих, хто має рацію, у цьому диспуті не буде. Лесь Подерев'янский до суду не піде, та й причини ж особливо немає. Адже Лесь Подерв'янський разом із його фразами та приколами давно розтягнутий на цитати, цитати та їхні версії уже приватизовані народом, а письменники, як відомо, харчуються народною творчістю, як кити - планктоном. Фраза "дурнуватий текст" більше свідчить про різницю поколінь, ніж про якість тексту.
Письменник завжди звертається до свого покоління
У цьому теж є проблема: письменник завжди звертається до свого покоління і майже ніколи - до старшого. Це лише старше покоління (як-от Ліна Костенко) може звертатися до всіх генерацій та очікувати повного розуміння своїх слів і дум.
Кожне покоління живе у власному культурному та соціальному контексті. Я - представник генерації 1960-х - не чекаю порозуміння з народженими у 2000-х. Ми зродилися в різних країнах у різні часи, і навіть наші почуття гумору різняться. Щоправда, іноді нас об'єднує Лесь Подерв'янський та його гумор. Утім, я зустрічав сімнадцятирічних, які про нього не чули і на його жарти реагували кислою дещо зарозумілою міною.
Чи варто з цієї ситуації щодо диктанту національної єдності робити трагедію? Звісно, ні! Чи потрібно одночасно начитувати два чи три різні диктанти: один для молоді, інший для пенсіонерів та мовних пуристів, третій - для ліберальних учасників українського соціального життя? Може, й так. Альтернатива завжди відіграє позитивну роль. Я б навіть для урізноманітнення запропонував тексти Івана Франка та Лесі Українки. А для начитування - архіви радіо 1950-1960-х років, де ці тексти читали диктори старої радянської української школи. Ось це буде хепенінг та перфоманс! Тоді вже точно буде більше сміху, ніж образ та претензій.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.