Російську військово-морську базу в сирійському місті Тартус я бачив здалеку - перший і єдиний раз, 18 років тому. Потрібно було тоді позичити в місцевих знайомих бінокль, придивитися, запам'ятати. Тому що незабаром дивитися не буде на що.
Ердоган Путіну не допоміг
Нове керівництво Сирії заявило, що не продовжить договір із Росією про оренду "Пункту матеріально-технічного забезпечення" - так офіційно називається об'єкт. Можна припустити, що на розташовану неподалік авіабазу Хмеймім очікує така сама доля. 54-річна історія постійної радянської, а потім російської присутності в Середземному морі, безславно завершується.
Фахівці з військово-морських сил різних країн практично одностайні: ВМФ Росії слабкіший і технічно гірший за флоти США, Франції та Великобританії. Чорноморський флот РФ був фактично вигнаний Україною з анексованого РФ Криму в Новоросійськ. Однак база Кремлю дуже потрібна. Це ключова ланка логістичного ланцюга постачання російських найманців у Судані та Центральноафриканській республіці. Кремль також використовує її для підтримки своєї людини в Лівії, маршала Халіфи Хафтара.
Президент Туреччини Реджеп Ердоган - головний іноземний політик, який має вплив на нове сирійське керівництво. З погляду сирійських сунітів, які перемогли в громадянській війні, російські військові, які бомбили і обстрілювали їх, - ненависні вбивці, яким у Сирії не місце. Однак емоції в політиці нерідко відступають перед розрахунком або зовнішнім впливом.
Коли режим Асада впав, я припустив, що Анкара могла б на певних умовах усе ж таки спробувати вмовити колишніх повстанців, а нині господарів Сирії з "Хаят Тахрір аш-Шам", дозволити Москві зберегти обмежену присутність на середземноморському узбережжі бодай на якийсь час. Виходить, Ердоган не захотів замовити за Путіна слово в Дамаску. Або ж замовив і отримав відмову. Як сказав мені добре поінформований дипломат, який працює в регіоні, "турки, звісно, впливають на уряд у Дамаску, але, на мою думку, не командують ним". Крім того, останніми місяцями турецькі емісари стали частіше відвідувати Лівію. Схоже, Хафтар дедалі більше стає "їхньою людиною". "Ердоган любить мати, так би мовити, ексклюзивні відносини з політичними "клієнтами" Туреччини в різних країнах, - зазначив мій співрозмовник. - У лівійських справах Росія йому тепер радше перешкода".
Асад в очікуванні виклику до Путіна
Ситуація для Путіна принизлива. Якщо вірити людям із найближчого оточення Башара Асада, наприклад, його колишньому шефу комунікацій Камілю Сакру, то Путін просто "здав" сирійського диктатора. Він довго не відповідав на його дзвінки, змушував сидіти в московському готелі Four Seasons і днями чекати на прийом. Протягом кількох тижнів на Близькому Сході була популярна така конспірологічна теорія: мовляв, Путін відмовився виручити Асада, сподіваючись забезпечити через Анкару продовження оренди баз. Тепер зрозуміло: блискавичний наступ повстанців і крах режиму Асада стали для російського режиму справжнім сюрпризом. До того ж, агресія проти України - це, схоже, єдине, про що в Кремлі ще здатні думати і на що ще є ресурси.
Майбутнє вигнання російських військових із Сирії не залишиться, власне, вже не залишилося непоміченим на Близькому Сході, де сила - основа поваги і стабільних міждержавних відносин. Буквально за півтора місяця саудівці та єгиптяни, йорданці та марокканці, оманці та ізраїльтяни переконалися: те, що Путін "ніколи не кидає в біді союзників", - брехня; те, що "російські спецслужби з часів Насера і Хрущова знають про кожний шурхіт у регіоні", - брехня; те, що "Путін завжди знайде, чим відповісти кривднику", - теж брехня. Пам'ятаєте, як прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху стояв на Красній площі на параді 9 травня з георгіївською стрічкою на лацкані? А сьогодні Ізраїль заявляє про намір передати Україні російські озброєння, виявлені в Лівані на позиціях "Хезболли".
Іранський прорахунок Кремля
Ставка Путіна на Іран, як на стратегічного союзника, - це інше джерело його нинішніх і майбутніх проблем на Близькому Сході. Іранський режим сприймається в більшості країн регіону, як мінімум - як проблема, як максимум - як потенційна загроза. Вигнання іранців із Сирії - повстанцями, а з Лівану - ізраїльтянами викликало в арабських еліт неприховану радість. Російський режим тепер міцно асоціюється в їхній пам'яті з кадрами залишених похапцем баз Корпусу вартових ісламської революції.
Майже одночасно з оголошенням про відмову в продовженні тартуської оренди сирійська влада оголосила про заборону на імпорт товарів з Ірану, Росії та Ізраїлю. "Щодо Ізраїлю все очікувано. Ісламісти в Дамаску різко змінювати колишню, традиційну позицію поки не стануть, хоча в перспективі все можливо, - пояснив мені мій дипломатичний знайомий. - Зате з Іраном і Росією ця заборона надовго".
Коли російські війська разом із найманцями ПВК "Вагнер" зуміли у 2015 році врятувати режим Башара Асада, про "тріумфальне повернення Росії на Близький Схід" говорив не тільки колективний Соловйов, а й цілком поважні західні експерти.
Менше ніж через десять років, однак, Путіну довелося піти з ганьбою. Щоб побачити це, на відміну від тартуської бази, оповитої сутінками перед заходом сонця, бінокль не потрібен.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.