Від Іраку до Лівії. Зміна режиму - успішна модель США?

Здійснивши серію повітряних ударів по Ірану, США та Ізраїль з першого дня чітко дали зрозуміти, чого вони хочуть досягти: усунути ядерну або звичайну військову загрозу з боку Тегерана і повалити режим мулл.

Відтоді президент США Дональд Трамп та інші високопоставлені американські чиновники називали різні причини для авіаударів США та Ізраїлю по Ірану. Міністр оборони Піт Хегсет навіть зазначив 2 березня, що нинішній конфлікт "не є так званою війною за зміну режиму". Однак, з огляду на історію США, не буде дивно, якщо первісна заява Трампа насправді розкриває одну з цілей інтервенції.

Жодна країна не має більше досвіду в так званих операціях зі "зміни режиму", ніж Сполучені Штати: згідно з одним дослідженням, тільки за час "холодної війни" (1947-1989) США зробили 72 спроби змінити баланс політичних сил за кордоном на свою користь. В основному (у 64 випадках) це були таємні операції спецслужб з показником успіху близько 40 відсотків.

У 1953 році американське Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) спільно з британською розвідкою MI6 домоглося повалення тодішнього прем'єр-міністра Ірану Мохаммеда Мосаддика. Однак в результаті шах Мохаммед Реза Пехлеві, що прийшов йому на заміну, все більше сприймався народом Ірану як "лакей США" і був повалений під час Ісламської революції 1979 року. Встановлений в результаті цього теократичний і все більш репресивний режим зараз є ціллю атак США та Ізраїлю на Іран.

Але як показує історія, навіть успішна в короткостроковій перспективі операція зі зміни режиму згодом може призвести до нових, серйозних проблем. DW - про кілька таких прикладів.

Лівія (2011 рік)

Навесні 2011 року, коли так звана "арабська весна" пробудила надії на зміни по всій Північній Африці, в Лівії також посилився опір багаторічному правителю Муамару Каддафі. США на чолі з тодішнім президентом Бараком Обамою від самого початку стали на бік його супротивників, так званої перехідної національної ради. США, Франція і Великобританія почали завдавати авіаударів по урядових військах - спершу самі, а згодом у рамках операції НАТО "Єдиний захисник" (Unified Protector). 20 жовтня американський безпілотник і французький винищувач атакували колону Каддафі, після чого його вбили бійці перехідної ради. Майже 15 років потому Лівія залишається політично роздробленою і нестабільною.

Ірак (2003 рік)

1 травня 2003 року, за кілька тижнів після повалення диктатора Саддама Хусейна, тодішній президент США Джордж Буш-молодший проголосив закінчення війни в Іраку: на банері за його трибуною на палубі авіаносця USS Abraham Lincoln було написано "Місія виконана". "Перехід від диктатури до демократії потребуватиме часу, але він вартий усіх зусиль, - сказав тоді Буш. - Наша коаліція залишиться, поки наша робота не буде завершена. Потім ми підемо і залишимо після себе вільний Ірак".

Однак подальша окупація не принесла ні миру, ні стабільності: державні інститути були ослаблені, а сусідній Іран підтримував шиїтські ополчення, які вступали у все більш запеклі бої з сунітськими угрупованнями. У вакуумі влади, що утворився, терористичне угруповання ІД стало потужним гравцем, ще більше дестабілізуючи Ірак, Сирію і весь регіон.

За словами американського історика Джозефа Стіба, американці тоді помилково вважали, що в такій ситуації цінності ліберальної демократії візьмуть гору. "Вони вважали, що режими, подібні до іракського, буде відносно легко замінити після повалення", - зазначає історик.

Афганістан (2001 рік)

Ще одна війна, пов'язана з президентом Джорджем Бушем-молодшим: лише через чотири тижні після терактів 11 вересня 2001 року в США американські військові розпочали операцію "Незламна свобода" (Enduring Freedom) в Афганістані. Панівний тоді режим талібів було швидко повалено, але і тут новий уряд, підтримуваний США, зміг утриматися при владі лише на деякий час.

Після того як міжнародні сили, в яких також брала участь Німеччина, скоротили свої контингенти в 2014 році, таліби поступово відвоювали позиції, все більше послаблюючи уряд національної єдності. Наприкінці свого першого президентського терміну Дональд Трамп під гарантії ненападу домовився з талібами про виведення з Афганістану решти американських військ. Відразу після виведення останніх військових, вже за президентства Джо Байдена в 2021 році, таліби відновили повний контроль над країною, повернулися до влади і відновили політичну систему, що існувала до вторгнення США.

Панама (1989 рік)

У 1980-их роках Панамою правив диктатор Мануель Нор'єга. За його правління Панама була центром наркоторгівлі. Нор'єга багато років отримував гроші від ЦРУ, перш ніж стати тягарем для уряду США на тлі гучного політичного скандалу "Іран-Контрас". У травні 1989 року опозиційний політик Гільєрмо Ендара переміг на президентських виборах, однак Нор'єга відмовився визнати результати.

Протягом 1989 року ситуація загострювалася, поки президент США Джордж Буш-старший у грудні не віддав наказ про операцію "Справедлива справа" (Just Cause) з метою усунення Нор'єги від влади. 20 грудня Ендару було призначено президентом. Два тижні потому Нор'єга здався. Згодом він відбував різні тюремні терміни в США, Франції та Панамі і помер у 2017 році. Вартість військової операції пізніше оцінили в 331 мільйон доларів.

Гренада (1983 рік)

Починаючи з 1979 року карибська острівна держава Гренада все більше зближувалася політично з Радянським Союзом. Коли чинний прем'єр-міністр Моріс Бішоп спробував нормалізувати відносини з США, його повалили радикальні комуністи і військові та вбили. На цьому тлі президент США Рональд Рейган, за підтримки кількох карибських країн, розпочав вторгнення - незважаючи на жорсткий опір британського уряду, який розглядав Гренаду як частину своєї сфери впливу. Після виведення американських військ тодішня британська королева Єлизавета ІІ призначила в Гренаді перехідний уряд.

Домініканська Республіка (1965 рік)

Після кількох переворотів у 1965 році Домініканська Республіка опинилася на межі громадянської війни. Посол США Вільям Теплі Беннетт-молодший назвав ситуацію "колективним божевіллям". "Я рекомендую серйозно розглянути можливість збройного втручання для відновлення порядку, що виходить за рамки простого захисту життя (американських громадян, які перебувають у цій країні)", - заявив він у Вашингтоні. Президент США Ліндон Б. Джонсон віддав наказ розпочати вторгнення, однією з цілей якого було запобігання появі "другої Куби". Маючи до 44 400 військовослужбовців, США забезпечили прихід до влади прийнятного для них лідера.

Венесуела (2026 рік)

Остання потенційна "зміна режиму" відбулася настільки недавно, що остаточну оцінку надати їй поки що неможливо: на початку січня 2026 року президент США Трамп наказав захопити венесуельського правителя Ніколаса Мадуро. Його мають судити в Нью-Йорку за звинуваченням у "наркотероризмі". У Венесуелі до влади прийшла колишня віцепрезидентка Делсі Родрігес. Хоча вона була частиною режиму Мадуро, Трамп заявив про намір співпрацювати з нею. Натомість США повинні отримати доступ до величезних нафтових запасів південноамериканської країни.

Утім, лауреатка Нобелівської премії миру 2025 року, опозиціонерка Марія Коріна Мачадо, також нещодавно заявила про свій намір повернутися до Венесуели і очолити країну на шляху до демократії. Через два місяці після військової операції США залишається незрозумілим, в якому напрямку буде розвиватися ця латиноамериканська країна.