Володимир Путін і Реджеп Таїп Ердоган домовились. Можливо, не про все. Але домовитися, схоже, хотіли. Тому що про що ж тоді вони говорили шість годин?
Ердоган пішов на поступки Путіну
Оцінки того, хто кого "переміг", різняться. Одні вважають, що своїм візитом до Москви турецький президент став навколішки перед російським лідером. Інші - приміром, мій знайомий дипломат з однієї з близькосхідних країн - вважають: коли турки заручилися політичною підтримкою НАТО, знищили три літаки плюс чимало бойової техніки режиму Асада і сирійських військових, вони продемонстрували, що з ними належить рахуватися, і могли спокійно їхати до Москви обговорювати припинення вогню і не втратити при цьому обличчя.
Я особисто схиляюся до думки, що Ердоган у даній ситуації все ж швидше втратив, ніж здобув. Домовленості про відновлення так званої "зони деескалації" на північному заході Сирії, в районі Ідліба, тепер охоплюють меншу, ніж місяць тому, територію. Тобто Асад, хоча й не без суттєвих втрат, відвоював собі ще трохи землі. НАТО, звісно, підтримало Анкару політично. Однак ракетні комплекси Patriot, про які так просили турки, Дональд Трамп їм так і не надіслав. Європейський Союз не піддався на шантаж Ердогана: не закидав його грошима й одночасно не відкрив кордони для нового потоку біженців.
З іншого боку, Путін, схоже, також хотів зупинитися. Судячи з різкого збільшення чисельності російських військових кораблів, які негайно пройшли через Босфор, і військових літаків, які полетіли в тому ж напрямку, в Кремлі дуже непокоїлись, що Туреччина закриє для російських моряків і льотчиків і чорноморський пролив, і свій повітряний простір. Тоді російському угрупуванню в Сирії, а значить й Асаду, було би непереливки. Ймовірно, саме тому в Москві вирішили дещо відступити від цієї межі, за якою наслідки стали би непередбачуваними.
Читайте також: Шість запитань щодо загострення в північній Сирії
Президентський престиж - понад усе
Ані Москва, ані Анкара в сирійській війні відступати не збираються. Домовленості Ердогана й Путіна діятимуть певний час, але остаточними не стануть. На перший погляд, головне завдання Кремля - допомогти Асаду остаточно перемогти у дев’ятирічній громадянській війні. Однак поки триває війна, яка коштує Росії відносно дешево у фінансовому та людському вимірах, роль Путіна в міжнародних справах залишається високою, й світові лідери вимушені з ним рахуватися, і що для нього ще важливіше, періодично спілкуватися.
Але водночас серед російських громадян війна непопулярна. До того ж, чим довше Кремль лишається втягнутим у війну, тим вищі ризики. Наприклад, якщо Дональд Трамп переобереться на другий термін, він цілком може забажати перестати бути "президентом невтручання", і скажімо, показово покарати іранських союзників Москви. Тому якийсь вихід із сирійської ситуації Путіну потрібен.
Ще більше він потрібен Ердогану. Для нього остаточна поразка сирійської опозиції стане і його поразкою. І вона миттю відіб’ється на його престижі вдома, серед турецьких громадян. Для Ердогана престиж не менш важливий, ніж для Путіна. Тим паче, що Туреччина, як і раніше, значно більшою мірю демократія, ніж нинішня Росія. Ердоган може переобратися на третій термін і залишитися при владі до 2028 року, але попередні президентські вибори в 2018 році були для нього нелегкими. Програти війну в Сирії для нього означає піддати себе дуже серйозним ризикам.
Московські домовленості двох "авторитаріїв" протримаються якийсь час. Але нове протистояння Путіна та Ердогана рано чи пізно обов’язково станеться.
Автор: Костянтин Еггерт - російський журналіст, ведучий програм телеканалу "Дождь". Автор коментарів для DW.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.