"Рада миру" - інструмент особистого впливу Трампа?

Понад десять країн у четвер, 22 січня, підписали у Давосі статут "Ради миру" (англійською "Board of Peace", або BoP). На полях Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) у Давосі вони обрали Дональда Трампа головою організації, яка, згідно з установчою грамотою, прагне прагматично виступати посередником у вирішенні міжнародних конфліктів та встановлювати довгостроковий мир. До підписантів належить і сам Трамп - у своїй ролі як президент США.

Загроза для ООН?

Та якщо одні країни поспішно прийняли запрошення Трампа приєднатися до "Ради миру", інші вагаються, зокрема, низка країн-членів НАТО на кшталт Німеччини та Італії. Деякі з них, зокрема Франція, Великобританія і Данія, вже відмовилися долучатися до організації.

Одна з причин багатьох відмов - широкий мандат "Ради миру", який вона сама собі приписує. Усе почалося з того, що Організація Об'єднаних Націй (ООН) доручила Трампу створити "Раду миру" для вирішення конфлікту в Секторі Гази. Але сьогодні про обмеження діяльності організації близькосхідним конфліктом уже ніхто не говорить. У такий спосіб чинний президент США не лише самовільно розширює досить вузький мандат ООН. Багато країн, що відмовилися приєднатися до "Ради миру", побоюються, що дії Трампа можуть у довгостроковій перспективі підірвати ООН і світовий порядок, який ґрунтується на Статуті ООН.

У Давосі Трамп спробував відкинути подібні побоювання. "Щойно ця організація буде повністю сформована, ми можемо загалом робити все, що ми хочемо. І ми будемо це робити в співпраці з ООН", - сказав президент США. Водночас двома днями раніше в розмові з журналістами у Вашингтоні він зазначив - майже з досадою - що "Рада миру", мовляв, колись може замінити ООН. Але це, за його словами, може стати лише результатом, але не метою. "Я великий фанат потенціалу ООН, але вона ніколи свій потенціал не використовувала", - зазначив Трамп.

Чи може "Рада миру" мати успіх?

При виборі адресатів своїх запрошень долучитися до нової організації Трамп врахував великий спектр потенційних членів. Серед них і багаторічні союзники США, зокрема всі країни НАТО, а також Ізраїль та Саудівська Аравія, як і глобальні конкуренти на кшталт Китаю, Росії та Індії. Тож Трампу не можна закинути, як дехто спершу, що, мовляв, він оточує себе лише політичними "друганами" на кшталт аргентинського президента Хав'єра Мілея, угорського прем'єра Віктора Орбана чи турецького правителя Реджепа Таїпа Ердогана. Запрошення отримали і держави з лівими урядами на кшталт Бразилії, В'єтнаму чи Камбоджі, а також з ісламсько-консервативною владою, як-то Індонезія чи Пакистан.

Та основну проблему в питанні легітимності новоствореної "Ради миру" експерти з міжнародного права вбачають у сильній фіксації на Дональді Трампі. Як президент США він, з одного боку, представляє свою країну в організації, але головою "Ради миру", згідно зі статутом, він є як особа, тобто незалежно від обійманої ним посади. А обсяг влади у голови організації широкий - без його згоди до "Ради миру" не приймають нових членів та не виключають старих, не ухвалюють жодних рішень, і навіть свого наступника він визначає сам.

"Інші країни можуть бачити в цьому проблему, адже, можливо, хочуть надалі мати певну правову легітимацію з боку ООН, якщо йдеться, приміром, про рішення щодо відрядження військ", - каже Філіппо Боні з державного Відкритого університету Великобританії.

Політолог Томас Єґер (Thomas Jäger) з Кельнського університету так само називає роль Трампа у "Раді миру" "абсолютно неприйнятною". А тому він не вірить, що організація зможе скласти серйозну конкуренцію ООН. "ООН - це те, на що ми зараз у світі здатні: якщо великі держави спільно чогось хочуть, то це можна реалізувати", - каже він в розмові з німецьким телеканалом n-tv.

Китай і його "тіньова ООН"

Водночас саме в цьому полягає і одна з проблем ООН. Саме великі держави надто часто не єдині в своїй позиції. Війни і конфлікти в Україні, Сирії, Лівії, Судані та Ємені - це лише деякі приклади останніх років.

Китайський уряд уже відмовився долучатися до "Ради миру" Трампа. Офіційне пояснення: мультиралізм та міжнародне право з ООН як центральною інстанцією залишаються ключовими для зовнішньої політики Пекіну.

Політолог Філіппо Боні не здивований такою позицією Китаю. З одного боку, Пекін, за словами експерта, мав би в "Раді миру" набагато менше впливу, ніж як член Ради Безпеки ООН з правом вето. З іншого боку, Китай зі своєю Глобальною ініціативою державного управління (Global Governance Initiative, GGI) сам прагне реформувати з огляду на власні уявлення той самий заснований на правилах мультилатеральний світовий порядок, на якому наголошує. "Китайське розуміння мультиралізму відрізняється від західного. Воно більше ґрунтується на двосторонніх "спільних консультаціях" та відкидає обов'язкові правила для відносин між державами", - зазначає Боні в розмові з DW. А тому, за словами експерта, рішення Пекіну не приєднуватися до "Ради миру" - це радше незгода з глобальним лідерством Трампа, ніж солідарність із ООН.